СИТУАЦІЯ

Мама: Він не може і п’яти хвилин почекати! Ниє, смикає мене…

Психолог: А ви попереджали сина про те, що треба буде поче­кати?

Мама: Звісно! Я йому сказала, що ми йдемо в поліклініку.

Психолог: Так. А чи сказали ви йому, що там треба буде почека­ти, бо в поліклініці черга?

Мама: Ні, так не казала, але ж це і так зрозуміло!..

Психолог: Спробуйте повторити ту фразу, яку ви сказали сину.

Мама: Марчику, ми сходимо в поліклініку, а потім підемо в парк.

ВАРІАНТ РОЗВ’ЯЗАННЯ

Навчити дитину чекати — завдання батьків. Адже малень­кі діти зовсім не здатні очікувати. їхня нервова система функціо­нально недозріла, має слабку рухливість нервових процесів і легко виснажується. Вимога почекати чи не найчастіша, яку батьки ви­сувають до дошкільника. Утім, не розуміють, що самі створюють проблему, оскільки, так би мовити, монтують події і обрізають усе зайве/нецікаве/зрозуміле.

У наведему діалозі мама змонтувала події. Адже між «Сходимо в поліклініку» і «Підемо в парк» може бути ще багато інших подій. Дорослий про це знає, а дитина — ні. Вона сприймає майбутні події так, як про це їй сказали дорослі! Тож як варто було б сказати дитині про заплановані справи, які передують прогулянці? Наведемо кілька прикладів:

• «Ми з тобою маємо сходити в поліклініку. Можливо, до лі­каря буде черга, тож ми почекаємо. А вже потім підемо в парк»;
• «Ти хотів сьогодні погуляти в парку, тож ми обов’язково підемо. Але спершу зайдемо до лікаря. Ти ж пам’ятаєш, інколи в по­ліклініці бувають черги і треба почекати»;
• «Зараз ми йдемо в поліклініку, я розумію, що тобі не подо­бається чекати. Це нікому не подобається, і мені також. Але ми щось придумаємо, аби не знудитись. А тоді ще й підемо в парк».

Наведені приклади містять, так би мовити, повний план ситуа­ції: прийти в поліклініку — почекати своєї черги до лікаря — піти в парк. Для кожної дитини в конкретній ситуації фраза має бути інакшою: враховувати її настрій, уподобання, потреби тощо. Батьки мають відчувати, як слід вибудувати фразу, адже ніхто не знає дити­ну ліпше за них!

Також важливо пам’ятати, що діти наслідують батьків.

Якщо дорослі не керують своїми емоціями і впадають то у від­чай, то в істерику або ж глухе роздратування, то й дитина не навчиться контролювати себе. У разі такої батьківської пове­дінки дитина отримує чіткий сигнал про те, як слід поводитися у будь-якій ситуації, яка її не задовольняє чи не влаштовує. Та­кож вона переконується у тому, що життя сповнене надзвичай­них ситуацій, ніколи не можна розслаблятися і завжди бути го­товою до непереборних труднощів.

Отже, батьки мають стежити за своєю поведінкою, реакція­ми на ті чи ті події. Співпереживання і адекватна реакція батьків — саме те, що дає змогу сформувати самоконтроль у дитини.