
СИТУАЦІЯ
Мама: Він не може і п’яти хвилин почекати! Ниє, смикає мене…
Психолог: А ви попереджали сина про те, що треба буде почекати?
Мама: Звісно! Я йому сказала, що ми йдемо в поліклініку.
Психолог: Так. А чи сказали ви йому, що там треба буде почекати, бо в поліклініці черга?
Мама: Ні, так не казала, але ж це і так зрозуміло!..
Психолог: Спробуйте повторити ту фразу, яку ви сказали сину.
Мама: Марчику, ми сходимо в поліклініку, а потім підемо в парк.
ВАРІАНТ РОЗВ’ЯЗАННЯ
Навчити дитину чекати — завдання батьків. Адже маленькі діти зовсім не здатні очікувати. їхня нервова система функціонально недозріла, має слабку рухливість нервових процесів і легко виснажується. Вимога почекати чи не найчастіша, яку батьки висувають до дошкільника. Утім, не розуміють, що самі створюють проблему, оскільки, так би мовити, монтують події і обрізають усе зайве/нецікаве/зрозуміле.
У наведему діалозі мама змонтувала події. Адже між «Сходимо в поліклініку» і «Підемо в парк» може бути ще багато інших подій. Дорослий про це знає, а дитина — ні. Вона сприймає майбутні події так, як про це їй сказали дорослі! Тож як варто було б сказати дитині про заплановані справи, які передують прогулянці? Наведемо кілька прикладів:
- «Ми з тобою маємо сходити в поліклініку. Можливо, до лікаря буде черга, тож ми почекаємо. А вже потім підемо в парк»;
- «Ти хотів сьогодні погуляти в парку, тож ми обов’язково підемо. Але спершу зайдемо до лікаря. Ти ж пам’ятаєш, інколи в поліклініці бувають черги і треба почекати»;
- «Зараз ми йдемо в поліклініку, я розумію, що тобі не подобається чекати. Це нікому не подобається, і мені також. Але ми щось придумаємо, аби не знудитись. А тоді ще й підемо в парк».
Наведені приклади містять, так би мовити, повний план ситуації: прийти в поліклініку — почекати своєї черги до лікаря — піти в парк. Для кожної дитини в конкретній ситуації фраза має бути інакшою: враховувати її настрій, уподобання, потреби тощо. Батьки мають відчувати, як слід вибудувати фразу, адже ніхто не знає дитину ліпше за них!
Також важливо пам’ятати, що діти наслідують батьків.
Якщо дорослі не керують своїми емоціями і впадають то у відчай, то в істерику або ж глухе роздратування, то й дитина не навчиться контролювати себе. У разі такої батьківської поведінки дитина отримує чіткий сигнал про те, як слід поводитися у будь-якій ситуації, яка її не задовольняє чи не влаштовує. Також вона переконується у тому, що життя сповнене надзвичайних ситуацій, ніколи не можна розслаблятися і завжди бути готовою до непереборних труднощів.
Отже, батьки мають стежити за своєю поведінкою, реакціями на ті чи ті події. Співпереживання і адекватна реакція батьків — саме те, що дає змогу сформувати самоконтроль у дитини.